ЗАБУТИЙ МЕМОРІАЛ

СЬОГОДНІ ДАВНО (50 років тому)
ЗАБУТИЙ МЕМОРІАЛ

Початок цій розвідці поклала стаття Юлія Фомічова “Черкасці моляться, їдять та гуляють на могилах своїх предків” (“Вечірні Черкаси, 17 березня 2010 року). У ній, зокрема, Василь Страшевич свідчить, що у меморіальному сквері на розі Шевченка – Комсомольської (Смілянської) налічувалося близько десяти поховань, а труна, яку перенесли на Пагорб Слави, “була зовсім маленька”. Виходить, – як би це жорстоко не звучало, – просто символічна.
16508201_362139694173453_2532767500366603174_n

З’ясувати залишалося небагато: коли ж пройшла “урочиста царемонія”? Я шукав дату ближче до формування Пагорба Слави, першу чергу якого (теж не найвдаліший зворот, одначе офіційний) відкрили до 30-річчя Перемоги у травні 1975-го. Адже й старожили запевняли, що перепоховання відбулося десь на початку 1970-х, але навряд-чи про те писали в газетах, бо “все пройшло якось тихо і майже секретно” (що не дивно). Аж ні: оту символічну труну пронесли бульваром набагато раніше, і хоч двома рядками, про подію “Черкаська правда” згадала. Тож трапилося це 8 лютого 1967 року і за два дні ритуальному перепохованню виповниться піввіку.
16602905_362137110840378_7211353172900737144_n 16508841_362137050840384_3985604767637912024_n
Коли все і усіх зарівняли, скверик довго залишався тихим місцем без ідеологічного навантаження. Всі ще пам’ятали… Хіба що територію СШ №4 (невдовзі в корпус повернувся Палац піонерів) відмежовувала простенька Дошка пошани. Ось її-то й зробили головним елементом нового Парку Трудової слави, відкритого 7 листопада 1977 року. Стару прибрали, а нову монументальну прикрасили рельєфним Леніним в основі, його запевненням в тому, що “Ми йдемо до перемоги комуністичної праці” та великоформатними фото 58 передовиків і 30 назв найкращих заводів, фабрик, колгоспів і радгоспів області.

Зізнаюся – історія воєн та їх наслідків не найбільша моя пристрасть. Однак слідом зачепився і за німецькі поховання. Бо якщо з нашими так, то що ж тоді з їхніми? Коли не вдаватися в подробиці, а коли вдаватися – то окремо і належним чином, – то німецькі військові кладовища існували в Черкасах, Умані, Смілі, Каневі, Чигирині, Городищі, Тальному і Корсуні. Найбільше – на околиці Канева, там поховали близько тисячі осіб. “Наших” – два: на території теперішнього парку Сосновий Бір, традиційно “Ювілейного”, та у сквері Богдана Хмельницького. Перше якщо й згадували, то у радянські часи. Бо тій владі й самій перед війною було кого у ярах ховати, а там хто вже розбереться. Друге – цілком офіційне й задокументоване як пригоспітальне. Сам госпіталь знаходився через дорогу у старому корпусі теперішнього музучилища. Очевидно, що на цьому цвинтарі хоронили не лише “черкаських” німців. До слова – і не німців теж. Надто вже багато залишилося тих вояків у колишньому Пролетарському Саду, аж 650. Бачив, як їх складали у великі поліетиленові мішки – то було чи 1999-го чи роком пізніше. Згодом довідався, що тоді німецька сторона забрала не всіх, а лише 352-х, хоч за поховальними журналами мала і цифру точну, і прізвища. Просто щоб вивезти ще мало не половину, довелося б корчувати дерева, прибирати лавки і доріжки – одним словом, зносити усе начисто на два метри углиб.

А ближче до Дніпра назавжди залишилися ще понад півтисячі євреїв, страчених у роки окупації. Одне гетто знаходилося нижче Замкового узвозу і тягнулося аж в затоплену частину, ще одне – униз і праворуч від теперішнього Будинку природи. Цей могильник розворушили у 1970-ті при прокладанні колектора від Привокзального району до Митниці, але за планами й темпами ніхто перерви не робив…

З посту Бориса Юхно в мережі «Фейсбук«

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *